Про реабілітацію осіб з інвалідністю

Проблема повернення до активного життя інвалідів має глибоке історичне коріння. Вперше на міжнародному рівні вона розглядалася у 1946 році на Вашингтонському конгресі з реабілітації. З цього часу термін «реабілітація» (лат. rehabilitatio - відновлення) став широко застосовуватися у медицині. Були створені численні організації, що включали у свою назву слово «реабілітація», серед них найбільше – Міжнародне товариство з реабілітації інвалідів (SCRD) у 1960 році та ін.

Реабілітація – є не що інше, як адаптація інваліда до нових умов діяльності. Вона повинна бути направлена на такі сторони його життя:

по-перше, адаптацію на попередньому робочому місці;

по-друге, реадаптацію – робота на новому робочому місці із зміненими умовами праці;

по-третє, адаптацію до нового місця роботи у відповідності з набутою новою кваліфікацією, близькою до попереднього фаху, але з меншим навантаженням;

по-четверте, повна перекваліфікація з наступним працевлаштуванням

Однак єдиного погляду на сутність реабілітації, її мети та завдання не було. Та й сьогодні одні розуміють під реабілітацією переважно відновлення здоров’я, у других це поняття відноситься до відновлення працездатності, треті асоціюють його з відновленням соціального та правового статусу людини. Кожний із окремо взятих напрямків реабілітації – це значний пласт роботи, тому під терміном «реабілітація» на сьогодні потрібно розуміти не окремий самостійний напрямок роботи, а комплекс соціальних, юридичних, медичних та фізкультурно-оздоровчих заходів, які забезпечують адаптацію інваліда до середовища проживання.