Соціальна Україна

Не дивно, що при такому ставленні до "соціалки" частка її в ВВП країни є вкрай високою – близько 25%.
Це перевищує рівень соціальних видатків в економіці більшої частини розвинених країн-членів Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР). Більшу за Україну частку видатків у ВВП мають лише Франція, Данія, Австрія та Німеччина, а Португалія перебувають на одному рівні з нами.
Якщо ж казати про країни, що розвиваються, які значно більше підходять в якості бази для порівняння з Україною, то тут ми взагалі є чемпіонами з соціальності.
В азійських та латиноамериканських економіках – навіть таких розвинених, як Корея, частка соціальних видатків в економіці не перевищує 10%.
Навіть значно більш соціальні східноєвропейські сусіди, такі як Польща або Естонія, не дотягують до рівня України.

За часткою соціальних видатків у ВВП Україна посідає одне з найперших місць у світі, на рівні з найбільш соціальними розвиненими країнами-членами ОЕСР. За часткою пенсійних видатків у ВВП Україна випереджає всі ці країни і, ймовірно, посідає перше місце в світі. Джерело: ОЕСР, розрахунки «Реальної економіки».
Більшу частину соціальних видатків української держави складають пенсії та інші видатки на громадян похилого віку – близько 16% від ВВП.
Це більше, ніж у будь-якій з країн ОЕСР – в середньому там "вікові" видатки становлять близько 7% від ВВП, – і ймовірно є найбільшим рівнем цього показника в світі.
Однозначно, Україна є соціальною – навіть, гіперсоціальною – державою. На жаль, у цьому є своя гірка іронія, адже наша країна є, до того ж, слаборозвиненою з економічної точки зору, або говорячи простіше – бідною.
За рівнем ВВП за ПКС (паритету купівельної спроможності, тобто після вирахування різниці в цінах в різних країнах) Україна відстає в два рази навіть від таких відносно слаборозвинених країн як Мексика або Туреччина.
Через це, коли остання витрачає на соціальні потреби приблизно лише 12,5% від свого ВВП – тобто вдвічі меншу частку ВВП, ніж Україна – результати з точки зору добробуту отримувачів "соціалки" виявляються такими ж самими, як і в Україні.
Корея ж, витрачаючи на соціальні потреби лише близько 9% від ВВП, отримує майже вдвічі кращий результат.
Проблема відносно низького рівня соціальних стандартів в Україні – а навряд чи хтось буде сперечатися, що він є низьким – явно полягає не в недостатніх видатках на соціальні потреби, а в недостатньо високому рівні економічного розвитку країни.
Як для того рівня розвитку, на якому перебуває Україна, вона забезпечує дуже високі соціальні стандарти. Проблема в тому, що сам рівень розвитку є низьким.

Політичне протистояння та зростання соціальних видатків
Окрему роль зіграв популізм політиків та попит на нього з боку електорату в становленні "соціальної держави по-українськи".
Політична боротьба в Україні 21-го сторіччя точилася й продовжує точитися здебільшого навколо соціальних видатків різного роду. В своїй екстремальній формі це призводить до "гречкосійства" – прямого підкупу виборця шляхом видачі йому того чи іншого набору відносно дешевих товарів, зазвичай продуктових.
При чому, на жаль, ця стратегія виявилася доволі ефективною – українці йшли й голосували за того політика, який обдарував їх кількома кілограмами гречки.
Не дивно, що за таких умов більш "конвенційним" та основним інструментом політичної боротьби стали обіцянки соціального характеру – та реалізація цих обіцянок.
На відміну від реформ, на які українські політики поки що виявилися неспроможними, підвищувати соціальні видатки вони вміють дуже добре.
Гарною ілюстрацією є видатки на пенсії. В 2000-х вони зростали, в середньому, більш ніж на 30% щорічно, випереджаючи як темпи інфляції, що складали близько 12% на рік, так і темпи зростання номінального ВВП – близько 20% на рік.
У результаті частка пенсій у ВВП зросла з середніх для розвинених країн 7% на початку 2000-х до нинішніх аномально високих 16%.
Інколи це зростання намагаються виправдати демографічними процесами – старінням населення, що збільшує кількість пенсіонерів по відношенню до людей працездатного віку, які й виробляють ВВП.
Проте в 2000-х цей процес підвищив частку пенсійних виплат в економіці менш ніж на 1%, все інше було результатом політичних рішень щодо нарощування пенсій темпами, які випереджали темпи зростання економіки.

Викривлені політичні стимули
Основна проблема, до якої призводить концентрація уваги електорату лише на соціальних видатках, є викривлення стимулів для політиків.
Причому, це створює проблему в першу чергу саме для тих таки соціальних видатків та залежної від них частини виборців.
Як вже було сказано, проблема низьких соціальних стандартів в Україні – саме на підвищення яких і розраховують такі виборці – полягає в низькому рівні економічного розвитку.
Скільки б не витрачала на "соціалку" бідна країна, ці стандарти все одно будуть залишатися низькими, просто в силу обмеженості фінансових ресурсів.
І, як і у будь-якої іншої країни з низьким рівнем економічного розвитку, вихід з цієї ситуації полягає лише в швидкому і довгостроковому економічному зростанні.
Проте стимули, які створює український електорат для політиків, часто протирічать такому зростанню. Виборців, загалом, не цікавлять ділові умови, інвестиційний клімат, небезпечний рівень корупції серед митників, податківців та інших представників "силового блоку" та інші подібні речі.
Більш того, вони активно голосують проти будь-яких реформ, які здатні зашкодити їх інтересам в короткостроковій перспективі, навіть якщо такі реформи критично необхідні з довгострокової точки зору.
Найкращим прикладом є скасування субсидій на споживання енергоносіїв, якої вимагає від України МВФ. Український уряд усіляко уникає цього кроку, справедливо вважаючи його політичним самогубством.
Проте незрозуміло, як без цього кроку можна вирішити проблему енергетичної неефективності української економіки – а вирішення цієї проблеми і є одним з ключів до довгострокового зростання.
Фактично, реагуючи лише на соціальні заходи, політиків український соціально-орієнтований виборець, а таких в нашій країні, здається, більшість, сам же шкодить власним інтересам.
Ще гірше те, що він шкодить ще й інтересам своїх нащадків, яким доведеться жити в значно біднішій країні, ніж та, в якій вони могли б жити у разі успішної реалізації стратегії швидкого довгострокового зростання.
На жаль, поки що не зрозуміло, як Україна може вийти з цієї ситуації.

real-economy.com.ua

За матеріалами hitjob.com.ua