Міністр економічного розвитку представив проект Державної програми з активізації розвитку економіки до 2014 року

В проекті правильно визнаються проблеми у багатьох галузях: енергетиці, машинобудуванні, автомобільній промисловості, сільському господарстві.
Не менш правильно там формулюються бажані результати, які очікуються за підсумками виконання програми щодо зростання та модернізації. Але за кадром залишається те, як, власне, ці результати будуть досягатися.
Розвиваючи тему, урядовці пообіцяли навіть створити Банк розвитку, який фінансуватиме прогрес проблемних галузей.
Взагалі, питання державної підтримки економічного розвитку в Україні дуже делікатне. Її розмір перевищує 40 млрд. грн. – якщо говорити тільки про прямі видатки з бюджету. Крім того, до державної допомоги належать податкові пільги підприємствам – це ще понад 70 млрд. грн. – та податкові кредити й держгарантії.
У цілому така допомога від держбюджету сягає 10% ВВП. Більше того, за попередніми підрахунками це майже третина дохідної частини бюджету. За обсягами держпідтримки Україна випереджає середні показники в країнах Європи.
Куди ж ідуть ці ресурси? Відповідно до офіційної статистики, в кожній галузі, яка отримує державну допомогу – сільське господарство, енергетика, транспорт – частка збиткових підприємств – мінімум 50%. Тобто ми фінансуємо збитки.
Значні державні інвестиції можна було спостерігати під час підготовки до "Євро-2012". Більше 40 млрд. грн. тоді спрямували в транспортну інфраструктуру та будівництво. Однак проект закінчився, і вже бачимо спад у будівництві на 20%.
Це серйозна цифра. Від великих держінвестицій у галузь повинен був спрацювати "ефект мультиплікатора", наприклад, для кількості робочих місць. Не сталося.
Те саме у транспорті. Навіть у 2012 році, до якого так готувалися, бачимо скорочення державних і пасажирських перевезень. І це після стількох інвестицій.
Основне питання не в тому, куди йде державна допомога, а в тому, як вона готується і розраховується. Чи правильно визначається її мета? Чи є механізми для ефективного використання ресурсів, щоб підтримка спричинила якісні зміни в економіці та поведінці підприємств, які її отримують?
Це підтримка розвитку нової діяльності чи просто фінансування поточної роботи, покриття видатків і збагачення власників відповідних підприємств? На ці питання мусить відповідати уряд перед тим, як витрачати мільярди гривень.
До речі, саме підвищення ефективності держпідтримки передбачає програма економічних реформ президента. Ще у 2011 році планувалося ухвалити закон про держану допомогу на основі стандартів Європейського Союзу.
Безвідносно до того, чи буде підписаний договір про асоціацію з ЄС, програма реформ Президента декларувала плани запровадження механізму регулювання держдопомоги підприємствам за європейськими принципами.
Це дало б відповідь на усі зазначені запитання. Проте закон не ухвалений досі. Він навіть не розглядався парламентом, хоча й був туди направлений.
Більшість нормативних актів, які регулюють державну підтримку в різних сферах, містять три елементи.
Перший – визначення категорії підприємств, які отримують держдопомогу. Другий – визначається, якою саме вона буде. Третій – процедурні питання щодо оформлення державної підтримки. Однак у підсумку залишається поза увагою питання, навіщо надається державна допомога.
Чи стануть її результатом нові робочі місця, розвиток нових видів виробництва і залучення іноземних партнерів, чи, як вже говорилося, держпідтримка просто покриватиме чиїсь видатки? Отже, відповідний закон повинен надавати на лише імперативні установки, але й бути механізмом ухвалення політичних рішень.
До речі, в цьому і полягає європейський підхід. У Лісабонському договорі написано, що державна підтримка повинна спрямовуватися, насамперед, на розвиток нових видів діяльності та на усунення диспропорцій між регіонами.
В урядовій програмі написано: так, є проблеми, наприклад, в українському автомобілебудуванні. Потім йде теза: "Програма спрямована на розвиток автомобільної промисловості в Україні".
Закінчується все "очікуваним покращенням": певна діяльність повинна привести до того, що країна до 2014 року виробить 121 тис. вітчизняних автомобілів.
Зовсім не йдеться про те, куди піде допомога: чи держава дасть кошти на виробництво, чи профінансує купівлю конвеєрів, чи закупить технології, чи надасть пільги для співпраці українського і, скажімо, корейського виробника.
Через таку нечіткість формулювань і відсутність базових принципів існують сумніви щодо того, чи досягне уряд поставлених цілей. Програма також визнає, що права іноземного бізнесу в Україні не захищені, але як це виправити – не каже.
Висновок очевидний: для активізації розвитку української економіки уряду необхідно затвердити базові правила гри у сфері державної підтримки бізнесу. Це стане чітким сигналом українським та іноземним виробникам щодо готовності розвивати внутрішній ринок на основі принципу конкуренції.
Самі ж ці правила вигадувати українським економістам та чиновникам не доведеться – більшість механізмів давно успішно працюють у країнах ЄС.